Своє і спільне: відповідальність мешканців за простір міста
Своє і спільне: відповідальність мешканців за простір міста
555
Ірина Янів   04.02.2016

Автор: Наталія Отріщенко

Проживання у місті передбачає, серед іншого, його повсякденне уявлення і ментальне зонування. Мешканці маркують навколишній простір через кордони і таким чином організовують свій світ та позначають конкретні місця як функціональні (школа, ринок, дитячий майданчик) чи емоційно значимі (улюблений дворик чи кав’ярня, лавочка в парку), а також як “безпечні”, “небезпечні”, “комфортні”, “невідомі”, “спільні”, “нічийні” тощо. Кордони між цими просторами можуть бути чіткими або розмитими, індивідуальними або колективними, сталими або змінними.

“Свій” простір можна окреслювати через власність, через приналежність, через емоційну прив’язаність. У першу чергу з ним асоціюється власне помешкання, інколи – двір, місце праці, улюблений заклад або скверик. У залежності від масштабу зіставлення, “своїм” (у порівнянні з “чужим”) може бути район міста, весь населений пункт, регіон і країна. Дещо складніше з поняттям “спільного”. Елінор Остром (Elinor Ostrom) у книзі “Керування спільним” цитує Аристотеля (“Те, що є спільним для багатьох, доглядається найменше. Кожен дбає головним чином про власне”) і слідом за низкою авторів говорить про “трагедію спільного”, яке майже не цінується, а тому часто стає занедбаним. Спільне – це ресурс, який належить групі осіб, що може його використовувати на власний розсуд: або переслідуючи особисті інтереси, або враховуючи інтереси спільноти (не дарма це слова від одного кореня), або пасивно ігноруючи, або активно руйнуючи.

Однак, визначаючи спільне через ресурс, варто додати до цього і поняття відповідальності – стан спільних територій у місті (під’їздів, парків, майданчиків) безпосередньо залежить від активності їхніх “користувачів”.
Основний виклик, що пов’язаний з поняттям “спільного”: його перехід або у категорію “моє” (і тільки моє) або “нічиє” (і дбати про нього не потрібно). Таке “буття поміж” значною мірою визначало і продовжує визначати стан спільних просторів у містах – їх або обгороджують і перетворюють у приватні зони, або не помічають і повільно занедбують. Попередні висновки щодо означення спільних територій на рівні локальної спільноти можна зробити на основі фокус-групових дискусій з мешканцями Ладижина, Добропілля та Тернівки, які проходили в рамках проекту «Лабораторія міського простору» у липні 2015 року.

Усвідомлення простору міста як ресурсу, чий стан залежить від індивідуальної та колективної відповідальності, можна досягнути у першу чергу завдяки подоланню патерналістських установок («У нас люди в основному такі трохи інфантильні, такі трохи патерналістські, думають, що хтось має щось для нас робити» (мешканець Ладижина під час дискусії 17 липня)) через формальну та неформальну освіту і через залучення мешканців до реалізації невеликих, але візуально “видимих” проектів щодо змін у місті. Пропагування відповідальності за спільні простори у місті (двори, парки, відпочинкові зони) можливе через низові практики та колективну дію, коли серед мешканців поширюється розуміння спільної території як своєї (однак в інклюзивному сенсі: це належить не тільки мені, а й іншим; це не стільки “моє”, скільки “наше”).

Така активність сприяє не лише перетворенню та покращенню міського простору, а й розвитку соціальних зв’язків через спілкування та спільну діяльність, коли група атомізованих індивідів перетворюється на спільноту, що стає суб’єктом дії та прийняття рішень:

«Люди начинают объединяться про своим мыслям, начиная с инициативной группы… Каждый берет какой-то свой участок работы, который ему интересен, который ему полезен и когда человек делает что-то не по принуждению, а по своему собственному, скажем так, желанию» (мешканка Добропілля під час дискусії 19 липня).

Об’єднання людей може відбуватися на основі спільних цінностей і / або інтересів. Скажімо, молоді мами найбільше зацікавлені в облаштуванні дитячих майданчиків, власники собак – у покращенні зелених та прогулянкових зон міста, велосипедисти – у наявності доріжок і відповідної розмітки. Саме за таких умов особисте може перетворитися у колективне.
Нарешті, зміни неможливі без тих ініціативних осіб, які зможуть розпочати процес на місцях:

«Я просто к тому, что есть возможность самим начинать что-то делать повсюду, начинать делать с себя» (мешканка Тернівки під час дискусії 18 липня),

«[Я] взял за себя ответственность… потому что я понимаю, что здесь есть вещи, которые я могу сделать для других людей, для тех людей, которые там будут жить после… И получаю от этого удовольствие» (мешканець Добропілля під час дискусії 19 липня).

Власне, через співпрацю між такими людьми і їхнє об’єднання навколо спільних цілей стає можливим перетворення міського простору, його переорієнтація на людину. Цей висновок стосується не лише моноіндустріальних міст, а й будь-яких населених пунктів: перехід від знеособлених територій пострадянського міста до живого, наповненого соціальними зв’язками простору можливий завдяки системним змінам у ставленні до своєї ролі як мешканця і прийнятті на себе відповідальності не лише за “своє”, а і за “спільне”.

 

Текст вперше опубліковано в збірнику «Держава та глобальні соціальні зміни: історична соціологія панування та спротиву в епоху модерну: Матеріали міжнародної наук.-практ. конф. (м. Київ, 26-27 листопада 2015 р.)» Укладачі А. А. Мельниченко, П. В. Кутуєв, А. О. Мігалуш. – Київ : Талком, 2015. – С. 226-227.

Share on FacebookTweet about this on TwitterPin on PinterestShare on Google+
Партнери